Президент Української федерації гімнастики Олександр Сухомлин розповів пресслужбі УФГ про свій спортивний шлях, прихід на посаду, функціонування української гімнастики в умовах повномасштабної війни, реформи, які необхідні українському спорту та про те, за що він пишається нашими спортсменами.

Олександр Анатолійович, ви у дитинстві були дотичні до спорту?

Я захоплювався спортом, захоплювався ігровими видами спорту: баскетболом, футболом, тенісом. Також я грав і в шахи. І в усіх видах спорту в мене були певні досягнення. Я – людина командна, тому мені ігрові види спорту були дуже до вподоби, і, напевно, через заняття ними, в мені і сформувався командний дух.

До речі, я і зараз в свої 60 перебуваю в непоганій формі. Минулого тижня проплив 2 км за день, проїхав на велосипеді 49 км і пішки багато пройшов. Сміявся, що можу в Ironman заявлятись.

Коли ви в дитинстві і юності займались спортом, за якими спортсменами слідкувати? Ким захоплювались?

Мені завжди подобались неординарні спортсмени. Якщо казати про футбол, то мені подобався Пеле, я передивився дуже багато його відео, і навіть навчився повторювати його сухий лист. Я до речі, можу м’яч поставити не на лінії поля, а десь метри на 1,5-2 за лінією, і звідти влучити в ворота.

Знаєте, в спорті як і всюди сила – це часто другорядне. Перемагає розум. Мені надзвичайно подобались розумні спортсмени: Мюллер, Кройф, Платіні. Якщо казати про неігрові види спорту, то пам’ятаю як слідкував за виступами Ірини Іванівни Дерюгіної. Всі тоді дуже сильно за неї вболівали і обговорювали її досягнення.

Як ви, до речі, вперше познайомились з гімнастикою?

Я в школі пробував займатись цим видом спорту, проте, зізнаюсь, я тоді не відчував такого задоволення, яке було, коли я займався ігровими видами. В наступний раз ми з гімнастикою зустрілись у притул, коли у 2013 році мене попросили допомогти провести у Києві чемпіонат світу з художньої гімнастики. Я до того багато допомагав, а потім познайомився вживу з Іриною Дерюгіною, і ми вже почали тісно співпрацювати.

 А що вас зачепило у гімнастиці? Що найбільше сподобалось в цих видах?

Думаю, це психологічна стійкість спортсменів. Я, якщо чесно, слідкуючи раніше за ігровими видами спорту, звик, що там наші команди часто програвали на останніх хвилинах, а тут у спортсменів така психологія, що може будь-хто позаздрити. В гімнастичних видах спорту цей аспект дуже важливий, і я радий, що наші спортсмени ним вирізняються.

Також, останнім часом, підготовка спортсменів у світі вийшла на новий рівень, і ви можете побачити наскільки фізично розвиненими вони стали. І наші спортсмени зокрема також. Одного разу я був на тренуванні наших художниць, і бачив, як Вікторія Онопрієнко працює з двома обручами. Ви уявляєте як це тяжко? Але вона це робить, і це дає свій результат.

Вас обрали президентом Української федерації гімнастики у 2015 році…

Як я вже сказав, я багато допомагав до 2013 року, але я не афішував це. Для мене це принципово. І от, коли ми в 2013 році провели чемпіонат світу в Україні, а як ви розумієте, будь який турнір подібного рівня це великі гроші і великі задачі. Ми з усім цим впорались, і всі залишились задоволені.

А у 2015 році мені запропонували очолити Федерацію. Я спочатку це серйозно не сприйняв, але потім я провів багато розмов та перемовин, і з рештою за мене одноголосно проголосували на Конференції.

Взагалі в гімнастиці тоді всі жили окремо. Спортивна гімнастика чоловіча, спортивна гімнастика жіноча, художня гімнастика, стрибки на батуті, спортивна аеробіка, спортивна акробатика та паркур – це сім видів спорту, які, згідно вимог міжнародної федерації, мають бути в одній асоціації. А як їх усіх зібрати разом?

І от потрібна була нейтральна людина, яка не є представником одного з цих видів, яка б була рівновіддалена від усіх і могла виконувати функції президента. Думаю, я з цим справляюсь, хоча краще нехай про мене скажуть інші члени Федерації. Я не маю ніяких бізнесових інтересів в нашому виді спорту, я просто вболіваю за нього і за наших спортсменів. І роблю все аби він розвивався.

До речі, ще до мого призначення, коли йшли активні обговорення на цю тему, я відразу сказав, що в разі, якщо мене оберуть на посаду президента УФГ, то кожен вид гімнастики має мати віце-президента від себе і профільний віце-президент буде безпосередньо відповідати за свій напрямок.

Олександр Анатолійович, чим ви пишаєтесь за роки своєї діяльності на посаді президента Федерації?

Знаєте, коли щось досліджуєш, то є показники у статиці і динаміці. І от якщо дивитись на кількість олімпійських чемпіонів з України по роках, то ми можемо бачити як кількість наших золотих медалістів постійно зменшується. Але мені приємно, що у 2016 році з двох золотих нагород, одна була в гімнастиці. Також, як ви пам’ятєте, в нас тоді була ще 1 срібна, і 1 бронзова медаль. В Токіо в нас взагалі лише одне золото було.

Напевно, тоді спорту не приділялась та увага, якої він потребував. Був період, коли нас об’єднували з Міністерством культури. Але спорт для сучасної людини є дуже важливим. Увесь світ йде до спорту, до здоров’я, і нам потрібно приділяти спорту дуже велику увагу.

Я вдячний Міністерству спорту за те, що навіть в час війни спорту приділяється велика увага. На початку великої війни я дуже переймався за те, щоб ми не втратили спорт, щоб ми не втратили ціле покоління спортсменів. Проте, на щастя, наш спорт живе, а наші спортсмени прославляють Україну по всьому світу.

Гімнастика, якщо взяти серед усіх видів спорту, вона в лідерах. Це мені надзвичайно приємно. Я не приписую собі ці досягнення, адже за ними стоять спортсмени, тренери, система підтримки спорту. Ось завдяки цьому всьому ми можемо пишатись нашим видом спорту. А я, в разі необхідності, допомагаю.

Моя філософія така, що своє потрібно виборювати щоденно. Те, що ми ось нещодавно завоювали золото на срібло на Кубку світу з художньої гімнастики у Мілані – це величезне досягнення. Те, що минулого року ми маємо двох чемпіонів світу (з паркуру та спортивної аеробіки) – це теж дуже велике досягнення. І я пишаюсь цими нагородами.

Ви зауважили, що під час великої війни у нас в країні ми змогли зберегти спорт і наші спортсмени підіймають прапор України по всьому світу. Наскільки ви задоволені діяльністю Української федерації гімнастики у воєнний час?

Ми маємо медалі на чемпіонаті Європи зі спортивної та художньої гімнастики, маємо медалі в спортивній акробатиці, в батуті, в спортивній аеробіці та паркурі. Я дуже вдячний за це нашим спортсменами, а особливо в такий час. Так, звичайно, хотілось би більшого, але зараз війна, добре, що ми маємо такі досягнення.

Також хотілось би більшого на державному рівні. Наприклад, хотілось би прийняття законодавства, яке б стимулювало бізнес підтримувати спорт. Сьогодні в українському спорті ключова проблема в тому, що ми з бізнесом розірвані. Немає європейських законів, які б стимулювали бізнес. Ми програємо в цьому дуже сильно. Наскільки я знаю, увесь Офіс Президента підтримує спорт, так чому б не прийняті такі закони?

В більшості європейських країн підприємства 10% від прибутку можуть витрачати на спорт. І це в них вираховується з оподаткування. Проте, на жаль, в нас війна, і це питання не є першочерговим.

Велика війна сильно повпливала на діяльність Української федерації гімнастики?

Так сталось, що на початку війни, я був закордоном. На другий день війни я вирішив їхати в Україну, проте зламав хребет. Але я не знав тоді ще, що зламав його, я намагався добратись до дому, хоча нічого не літало і не їздило. Коли я нарешті дістався, то відразу провів президію. Тоді всі дуже сильно переживали, але кожен з віце-президентів взявся до роботи, і організували процес, наскільки це можливо у війну, якомога краще. За що я їм дуже вдячний.

Олександр Анатолійович, наскільки важлива для нас боротьба проти допуску росіян та білорусів до змагань?

Це питання дуже важке, адже в ньому є політична складова. Я розумію так, що серед наших партнерів, які нас дуже сильно підтримують в велику війну, думка неоднорідна. Одні з них не хочуть допускати жодних росіян та білорусів, а інші представники країн-партнерів, проводять іншу політику. Вона така, що якщо росіянин не підтримує війну, він політично нейтральний, то він має право виступати. Проте він має зробити відповідні заяви.

Наразі я бачу, що серед країн-партнерів перемагає друга думка. Якщо росіянин категорично проти війни, якщо він засуджує війну, то він має право виступати. В нас в країні, до речі, теж це запитання заполітизоване. Ми від Української федерації гімнастики робимо усе аби гідно відстоювати і цей фронт, і не допускати повернення росіян на змагання. Ми навіть подавали позов до Міжнародного спортивного арбітражного суду (CAS) у Лозанні. І мали там успіхи.

Правда, як ви знаєте 19 липня FIG прийняв рішення дозволити представникам росії та білорусі брати участь у змаганнях в якості «індивідуального нейтрального спортсмена» з 1 січня 2024 року. Проте ми боремось і віримо, що зможемо побороти нашу міжнародну федерацію, як робили це і раніше.

Наскільки ви пишаєтесь нашими спортсменами?

Я ними дуже пишаюсь. І це не просто слова. Як можна не пишатись спортсменами, якщо лунає сигнал тривоги, усі у світі тренуються, а наші гімнасти мають ховатись в укритті від російських ракет. А потім наші атлети приїжджають на змагання і перемагають. Як можна ними не пишатись? Як можна не пишатись їхньою силою духу? Спортсменами, які тренувались на окупованих територіях. Це просто надзвичайно. Скільки я буду жити, буду гордий нашими спортсменами.

І на останок: який виступ чи досягнення наших гімнастів за останній час вам запам’ятався найбільше?

Я людина, яка живе навіть не сьогоденням, а тим більше не минулим, а майбутнім. Тому я дуже хочу побачити золоті медалі на Олімпіаді у 2024 році. Оці виступи наших гімнастів, я вважаю, будуть найкращі.